A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Один із лейтмотивів нашого часу, щонайменше в розвинених країнах, — прагнення людей до тиші, яке вони не в змозі задовольнити. Гул транспорту, постійні звуки телефонів, системи автоматичного інформування в автобусах і потягах, телевізори на повну гучність навіть в порожніх офісах... все це постійно тисне на нас і змушує відволікатися. Виснажені шумом люди мріють про тишу: у незайманій природі, на просторах океану або в усамітненому місці, де можна знайти спокій та навчитися концентруватися. Професор історії Ален Корбен спробував рятуватися від шуму в стінах Сорбонни, де написав книгу про тишу. Норвезький дослідник Ерлінг Кагге поїхав до безлюдної Антарктики, спогади про яку також описав в книзі про тишу. У книзі «Історія тиші» професор Корбен висуває припущення про те, що раніше шуму було не менше, ніж зараз. До появи пневматичних шин залізні колеса і підкови оглушливо брязкали на міській бруківці. Доки пасажири добровільно не занурилися в мобільні телефони, в автобусах і поїздах точилися жваві розмови. Раніше продавці преси не просто мовчки розкладали стопки газет, а голосно рекламували свій товар. Так само поводилися продавці черешні, фіалок і свіжої скумбрії. У театрах і операх лунали захоплені вигуки та несхвальний свист. Навіть важко працюючи, селяни співали, що теж в минулому. Змінився не стільки рівень шуму, який у минулі століття теж вважали високим, скільки рівень відволікання, яке має місце, коли тиша не заповнює призначене їй простір. Тут виникає ще один парадокс: коли ми дійсно опиняємося в тиші — у глибині соснового лісу, відкритій пустелі або раптово порожній кімнаті — така тиша часто лякає, а не тішить. В нас зароджується страх. Ми інстинктивно намагаємося розчути будь-які звуки, які можуть врятувати нас від цієї невідомої порожнечі, наприклад шипіння полум'я, щебет птахів або шелест листя. Люди прагнуть тиші, але не настільки сильно. |